Темна сторона сцени

Коли я вступила в університет, мені було 17 років, я провчилася на бакалавраті в Андрія Федоровича Білоуса чотири роки: з 2016 по 2021 рік. Майже з самого початку було дуже багато компліментів з його боку про мої груди. Навіть не компліментів, а скоріш, коментарів.

Він часто мені казав, що мені треба подорослішати. Я це сприймала як дитина, якій 17 років, і наче мені треба більше брати на себе відповідальності. Але вже зараз, оглядаючись на всі ці вісім років, які пройшли, розумію, що, можливо, там були й інші сенси.

Якось ми ставили всім курсом виставу «Куди піти» [з оголеними сценами], але ставили її з цензурою, бо показували в університеті. Він нам завжди казав, що університет наповнений дуже старими людьми, які не розуміються на сучасному мистецтві. Умовно, що старі діди на кафедрі бояться вголос казати про секс, що в університеті нас не зрозуміють, і що ми всі дуже сміливі, бо говоримо про такі речі, як секс між людьми, про зради, про весь цей бруд. І підносив те, що ми будемо робити в Молодому театрі цю ж виставу без цензури, і що от тоді це буде справжнє мистецтво.

І вже у версії без цензури, яку ми показували в Молодому театрі, було так, що дві дівчинки оголилися повністю і я оголилася до поясу, тобто було видно груди. І чула від нього коментарі, ще під час репетицій, що, «ну як ж ми можемо не показати твої груди».

Він не дуже часто писав мені, порівняно з іншими дівчатами, але його коментарі про мої груди були частими. В мене є переписка з 2020 року, я тоді вчилася на четвертому курсі, якщо не помиляюсь. І в цій переписці він скидає фото мене з ось цієї вистави, там, де в мене оголені груди до пояса. І він коментував їх мені. Мені ніколи не здавалося, що він може зробити щось ненормальне. Тому на всілякі такі коментарі я реагувала так, наче він просто дивний.

І коли я вже випустилася від Білоуса, але ще навчалася в Карпенка-Карого на театрознавстві, я приходила на екзамени молодшого акторського курсу, який вчився після нас. І Білоус, бувало, питав, як мені його новий курс. І у нас є переписка, де я розповідаю йому, як мені хлопці і дівчата, які виступи мені сподобались. І після цього він написав мені: «А знаєш, що я пам’ятаю з цього показу? Твої цицьки, соски, що випирають через короткий светр і голий живіт».

У мене ще був один випадок. Це було десь на четвертому курсі, але я точно не можу згадати. Я приходила до нього в кабінет просто поговорити, я його сприймала, напевно, як свого театрального батька, і я йому розповідала про свої справи. Ми сиділи на дивані на відстані витягнутої руки. І в якийсь момент мого монологу він торкнувся однієї з моїх грудей. Я нічого не зрозуміла, була в дуже дивному, шоковому стані, і мені здається, що я не до кінця усвідомила, що саме трапилось. Не пам’ятаю, що саме я йому відповіла, але я точно відсунулася і далі договорила, що хотіла сказати, пішла з кабінету і більше ніколи наодинці в той кабінет не заходила.

Мені тоді було десь 18-19 років, я сподобалась Андрію Білоусу на творчому конкурсі. Він сказав, що хоче мене взяти, що я йому підходжу. Спочатку все було добре, в мене були хороші стосунки з одногрупниками, з ним також. В цілому початок навчання був наче нормальний.

На другому курсі я почала малювати. І якось ми сиділи на репетиції, і я запропонувала йому перемалювати для нього якусь картину. І він показав мені на своєму телефоні в Instagram двох художників, які малюють в стилі ню. Він показав мені фотографії їхніх картин, які би він хотів, щоб я перемалювала. І я, якщо чесно, не подумала про те, що це якесь ненормальне прохання. Я погодилась. Потім написала йому ввечері в телеграмі, і він мені переслав ще раз цих двох художників. Я спитала його, що конкретно потрібно перемалювати, і він сказав, що хоче подивитися, який у мене смак, і щоб я вибрала сама.

Ці картини були достатньо інтимного характеру, здебільшого це були оголені зображення жінок або якісь відверті сцени. Я обрала, на свою думку, найбільш скромну дівчину: вона затуляла груди і зображувала оргазм. Я намалювала йому цю картину, подарувала її, і після цього між нами зав’язалася дивна переписка. Він, здебільшого, писав мені після 12-ї години ночі. Спершу просто питав, як в мене справи, як ситуація на курсі, як пройшли ті чи інші заняття і так далі. І я відповідала йому, розповідала, що мене турбує. Ну і в нас налагодився зв’язок.

Десь за тиждень-два такого спілкування він мені написав, типу, «Твоя картина – це, звичайно, дуже круто, але я хотів би побачити саме тебе в цих обставинах». Я сказала, що не зможу себе намалювати. На що він питає: «Що, не кінчаєш?». А я відповідаю йому: «Ні, з цим проблем немає». І тоді він пише мені: «Ну тоді ти можеш записати себе на відео або зробити фото». Я віджартувалася тоді, але мені стало некомфортно. Пізніше він ще декілька разів вечорами писав щось таке: «Ну що там?», «Скільки ще чекати?», «Коли ти там надумаєш?».

Я не знала, як себе поводити, я була в той період дівчинкою, яка ще не має вибудувані особисті кордони, яка не розуміла до кінця, яким має бути спілкування з викладачем. Мої батьки ніколи зі мною не говорили на такі теми, не займалися секс-просвітою. Тобто я у той період була дуже наївною людиною, яка свято вірила в те, що це просто жарти, це просто його манера спілкування.

Насправді це дуже важка, совкова історія про те, як вибудовується такий собі ідол. Твій майстер – це бог, батько. І щиро сповідується думка про те, що ця людина проведе тебе в інший світ творчості, дасть великі ресурси для майбутнього, що це якась неймовірної величі і розуму людина. І тому, коли жертви потрапляють в такі ситуації, як потрапила я, вони відчувають себе дуже самотніми в цьому. Ти бачиш, яке добре ставлення на курсі до нього. Він ще й знімався як актор, в нього є дуже багато впливових друзів.

І ти починаєш просто абсолютно захоплюватися [ним], реально починаєш виправдовувати всі ці дурні дії, поведінку. Йому це дуже гарно вдалося, тому що дійсно цей культ майстра був. Це все працювало на мені, працювало на моїх одногрупниках. Ми постійно наче отримували після кожної пари якесь відкриття. От начебто тільки так треба жити. От начебто тільки так треба будувати сім’ю, стосунки. От тільки так треба ставитися до сексу.

Щоб ви розуміли, як виглядали наші лекції і як він приховував, власне, бажання схилити нас до чогось, примусити думати так, як йому треба. Він це все подавав як розбір персонажів, прикривав фразою «така природа людини», от начебто людина має тільки таку суть і вона може поводитися тільки певним чином.

У нас дуже часто були лекції про тему сексу, кохання, що ми його переоцінюємо, що ми до нього ставимося якось не так, як треба. З його слів, секс – це просто фізична дія і задоволення, це фізіологія. А в чоловіків взагалі природна функція – розповсюджувати своє сім’я. І тому всі чоловіки невірні, і треба змиритися з тим, що в чоловіка буде багато дівчат, тому що це його природа, він не може себе стримати.

Тому я не знайшла нічого дивного в тому, що він попросив спершу намалювати мене щось інтимного характеру, а потім він пробував схилити мене до того, щоб я надіслала йому свої фото інтимного характеру. Мене це не здивувало, тому що я свято вірила, що це просто дивна людина, такий собі митець, режисер, що в нього такий спосіб спілкування. Ну, він просто вчить мене позбавлятися якихось комплексів, тому що дійсно до сексу треба ставитись інакше.

Добре, що на той період в мене був хлопець і я йому все розповіла. І він якраз змусив мене йому різко відповісти і пояснив, що це недобре. І якщо я зараз це не припиню, то це може закінчитися дуже погано. І щоб ви розуміли, я навіть в той момент, після розмови зі своєю близькою людиною, не змогла прямо так відстояти кордону. Я написала Білоусу, щоб він мені більше не писав, але я це все подала так, наче на цьому наполягає мій хлопець. А я особисто наче так не вважаю.

Якщо б в мене не було хлопця, я певна, що я могла бути однією з цих потерпілих дівчат, у кого зайшло набагато далі з ним, тому що я дійсно була зомбована.

Ситуація з Андрієм Білоусом сталася зі мною в 2019 році, коли я була в 11 класі. Тоді я дуже хотіла вступити саме до нього на акторський курс, тому що чула про нього багато позитивних відгуків. Я вирішила з ним поспілкуватися і написала йому особисто. Як не дивно, він одразу почав охоче зі мною переписуватися.

Наше листування тривало протягом двох місяців. Коли він запитав про репертуар на творчий конкурс, я відповіла, що в мене вже є програма, але я в ній дуже невпевнена і чекаю початку консультацій. На це він сказав, що на консультаціях буде багато людей і не факт, що я взагалі зможу до нього потрапити, та запропонував зустріч, на якій я зможу розповісти свою програму на творчий конкурс.

Він призначив зустріч у Молодому театрі, і коли я туди прийшла, він провів мене до свого кабінету. Послухавши мою програму, він зробив зауваження та дав поради. Потім він почав запитувати про моє життя, ким працюють мої батьки і які в мене з ними стосунки. У якийсь момент він сказав, що моя сукня мене повнить, і запитав, чи є в мене щось під сукнею та чи не могла б я її зняти, щоб він подивився мою фігуру.

Я тоді розгубилася, але подумала, що він просто хоче подивитися фігуру, і в цьому немає нічого такого. Коли я її зняла, він підійшов і почав торкатися мого тіла. При цьому він казав, що я дуже затиснена, і це великий мінус в акторській професії. Він ще тоді запитав, на що я готова задля того, аби позбутися скутості. За кілька секунд він вже торкався моїх грудей і почав знімати з мене топік. У цей момент я різко відступила від нього.

Він, мабуть, зрозумів, що я не зможу відповісти на його дії так, як він це собі уявляв, і сказав, що я закомплексована і боюся людини, яка хоче мені допомогти. Після цього інциденту я припинила з ним будь-яке спілкування.

У 2018 році, коли я вже працювала в театрі, але все ще була студенткою, він запросив мене до свого кабінету. Ми пили чай, після чого я пішла мити склянки. Поки я стояла біля раковини, він підійшов ззаду і почав мʼяти мої груди. Я заклякла, після чого втекла.

Інша історія трапилась трохи пізніше, але наскільки памʼятаю, того ж року. І знову випадок стався в його кабінеті. Після якоїсь розмови я збиралась йти, та він обійняв мене. Після обіймів, не відпускаючи, трохи відсторонився від мене, поглянув в моє обличчя, взявся за нього рукою та поліз мене цілувати. Памʼятаю тільки, як сильно затисла своє обличчя, намагалась сховати свої губи.

Після всіх цих випадків він врешті перестав проявляти в мій бік інтерес. Окрім, звісно, своїх непристойних вульгарних жартів, вказування на мої груди. До речі, про груди: одного разу він попросив мене пострибати, коли на мені був облягаючий гольф.

Я чула подібні історії, а й навіть гірші, і від декого з колег з театру і від своїх одногрупниць ще з 2020 року.

Коли я вступила до університету імені Карпенка-Карого у 2020 році, Андрій Федорович після отримання контактів студентів почав писати мені і ставити особисті запитання. Хто я? Яке моє минуле? Хто мої батьки? Чи є у мене хлопець? Хто мені подобається? Чи є у мене стосунки? Чому я вирішила вступити? Чому саме до нього? Через кілька тижнів, коли я вже познайомилася з усіма однокурсниками та іншими студентами, він призначив мене старостою, хоча я цього не бажала. Я подумала, що, мабуть, йому було комфортно спілкуватися зі мною. Я ділилася з ним усім, бо дійсно вважала його великим і чудовим митцем, талановитим режисером.

Однак що більше ми спілкувалися, то частіше я помічала дивні моменти. Він часто маніпулював розмовами, ставлячи все більш особисті запитання. Наприклад, він питав, чи подобаються мені дівчата, надсилав профілі моїх однокурсниць і цікавився моєю думкою. Питав, чи не хотіла би я спробувати стосунки з дівчиною і конкретно вказував з якою. Він усе більше заглиблювався в інтимні питання – що мені подобається, що ні. Він намагався завоювати мою довіру, переконуючи, що я особлива і моя думка важлива.

Згодом я зрозуміла, що він писав не лише мені. Він часто запитував, що я думаю про інших людей – однокурсників, викладачів – збираючи по крихтах інформацію та думки про всіх. Спочатку я почувалася особливою, бо могла ділитися з ним, але потім усвідомила, що за цим криється щось більше.

З часом Андрій Федорович почав усе більше розпитувати мене про мої особисті вподобання, особливо в переписці. Наприклад, одного разу він спитав, які інтимні фотографії мені подобаються – які стилі чи образи я вважаю привабливими. Коли я поділилася своїми вподобаннями, відправивши красиві естетичні фотографії з Pinterest, він відповів, що у нього зовсім інший стиль, і надіслав абсолютно протилежні приклади: приватні фотографії жінок, швидше за все, з інтернету чи інших невідомих джерел, які показували повністю оголені інтимні зони без обличь. Це мене глибоко обурило. Я не змогла нікому про це розповісти, бо боялася, що мені не повірять. Адже він одразу видаляв повідомлення. Кожного разу, коли ми спілкувалися особисто, він жодним чином не давав зрозуміти, що між нами були такі приватні переписки.

Одного разу він надіслав мені інтимне фото частини тіла іншої студентки чи працівниці театру і сказав: «Подивись, що мені надсилають як другу». Я була в жаху й не знала, як реагувати. Потім він запитав, чи можу я зробити для нього щось подібне. Я твердо відповіла – ні.

Я думала, що наші розмови були дружніми, але коли він почав надсилати фотографії інших студенток і ділитися своїми вподобаннями щодо жінок, я зрозуміла, що переписка вийшла за межі дозволеного. Мені стало страшно, але я не знала, кому розповісти, бо думала, що мені не повірять.

Коли я писала йому про розклад занять чи інші організаційні моменти, він відповідав: «Чому ти хочеш говорити зі мною лише про роботу, а не хочеш мене збуджувати?» або «Твої повідомлення мене збуджують».

Був також момент, коли він запросив мене до себе додому. Я не пам’ятаю точно, коли і за яких обставин, але він написав, що, якщо я захочу, можу прийти в будь-який час, посидіти, попити чаю і поговорити про що-завгодно. Однак кожного разу, коли він робив непристойні коментарі чи вульгарні жарти, він одразу ж видаляв повідомлення. Усе, що стосувалося інтимних тем або недоречних пропозицій, він стирав, не залишаючи жодних слідів.

Коли почалася війна, його поведінка стала ще більш наполегливою в плані інтимних переписок. Він почав рекомендувати книги інтимного характеру, такі як «Еммануель», і питав, чи можу я написати щось подібне – натхненне такими темами. Я, наївно довіряючи йому на той час, погодилася, бо вже відкрилася перед ним багато в чому й вважала, що можу йому довіряти. Я написала дві новели й надіслала їх йому.

Він сказав, що мої розповіді занадто дитячі, а він очікував чогось грубішого, сексуального, відкритого. Однак він зізнався, що розповіді його сильно збудили і що вони йому дуже сподобалися. Він усе частіше робив інтимні коментарі в мою адресу, що мене лякало, і я не знала, як на це реагувати.

Озираючись назад, я розумію, наскільки маніпулятивною й недоречною була його поведінка. Я довіряла йому як наставнику й режисеру, але він зловживав цією довірою, переходячи межі й змушуючи мене почуватися вразливою. Навіть зараз мені складно обробляти цей досвід і ділитися ним, побоюючись недовіри й осуду з боку інших.

Володимир Галицький викладав у нас на першому курсі операторську майстерність. Одного разу він вирішив на парі провести майстер-клас з портретної фотографії. Він взяв мене як модель для того, щоб я позувала. Це починалося невинно – він просто вказував, як правильно мені повернутися, куди дивитися. Потім він почав своїми руками торкатися мого обличчя, повертати його так, як потрібно. Поступово його руки почали опускатися все нижче і нижче. І він спочатку нібито так випадково торкнувся моїх грудей, а потім він все частіше і частіше туди спускався. В якийсь момент він уже навіть не приховував, що він їх торкається. І це все відбувалося на очах усієї групи, він просто своїми руками облапав повністю мої груди.

І я, чесно кажучи, навіть не знала, як на це реагувати. Я була в ступорі. Це все тривало десь протягом півгодини: він просто під прикриттям майстер-класу мацав моє тіло, не питаючи дозволу.

Але я постраждала ще не так, як інші мої одногрупниці: там були ситуації, коли він їм особисто проводив майстер-класи і пропонував їм секс утрьох з його дружиною.

І про це теж в університеті Карпенка-Карого всі знають, як і з Білоусом. Всі знали в театральній сфері про те, що він домагається до студенток. Так само всі знають і про Галицького, що він цим займається зі студентками. Це знає і адміністрація університету. Ну, тобто це не секрет.

Більше того, коли була оця ситуація з Талашком і У 2021 році 75-річного актора і викладача КНУТКіТ Володимира Талашка публічно звинуватили у домаганнях до студенток, за кілька місяців він звільнився з університету , наш університет відкрив анонімну лінію, щоб ми могли звернутись і розповісти про такі випадки. Я тоді звернулась і розповіла цю історію, але до сьогодні жодної відповіді я не отримала. Зараз вони знову відкрили цю ж анонімну лінію.

Мені на той момент був 21 рік. Ситуація була така, що мені треба було здати академрізницю, оскільки я одразу вступила на другий курс (до цього я навчалась в Білорусі). Мені потрібно було знайти Володимира Галицького, щоб скласти у нього операторську майстерність. Але він був постійно занятий, і ми ніяк не могли перетнутися в університеті. І одного дня він назначив мені зустріч на станції метро, це був день, приблизно 14:00. У той період у мене був дуже-дуже старенький телефон Xiaomi, і він сідав після години користування. Я того дня його зарядила і не користувалась ним, бо хотіла зберегти заряд і показати викладачу світлини, які я робила. У Білорусі я паралельно зі своїм навчанням займалася комерцією, працювала з модельним агентством. Я робила нестандартні, дуже мистецькі, артхаусні фотографії, і там часто була оголеність.

І я з цим портфоліо приїхала на зустріч. Довго вибачалась, бо як на зло, зламався транспорт і я запізнилася на 30-40 хвилин. І Галицький доволі строго відреагував: «Я ще тебе не знаю, а ти вже так проявляєш неповагу, запізнюєшся до викладача». І я думала, що дійсно, якось це непрофесійно. А потім він перемкнувся з суворого викладача на турботливого батька. «Ой, а що ти так холодно одягнена? Ти каву хочеш?». Там були якісь кіоски з кавою, він мене пригостив.

І потім він почав питати мене, хто я, звідки, про освіту тощо. Ну, в принципі, нічого такого. Я показувала світлини, він продивився десь можливо 10-15 фото, і вони йому сподобались. І він дуже зацікавився, чому саме такі фото мене цікавлять. Здається, тоді я сказала, що я проходила курс сексології, і мене привалювали усі ці юнгіанські мотиви, архетипи тощо.

Я не можу сказати, що це тип викладача, який, вибачте, одразу лізе в штани. Ні, він дуже класний психолог, класний маніпулятор, дуже такий професійний, я б сказала… Спочатку він дав мені відчути провину, що я запізнилась. Потім різко перемкнулося на таке турботливе ставлення.

Мене це дуже розслабило, мені нічого не видавалося дивним. Я подумала, що це такий професійний викладач, для якого я не якась дивна людина з дивними поглядами. У тому сенсі, що я не знімаю бабусь, природу і котиків-песиків, я тоді знімала жінок, чоловіків в такому провокаційному, екстравагантному контенті. І на той період у мене не було багато підтримки. І оце була перша людина, котра мене заохочувала, підтримувала і говорила: «Вау, дуже сміливо це робити, і це якісно, класно»… Мене нічого не насторожило, думала, що це така мистецька іпостась відкрита у нього.

В якийсь момент в мене розрядився телефон і довелось щось з цим робити… Він запропонував зарядити в його автівці. Я пропонувала в інший день йому показати решту фото, але він наполіг. Коли ми сіли в машину, я почала показувати фото і знов вимкнувся телефон, бо чомусь зарядка не спрацювала. Тоді він сказав, що у нього поруч робоча студія. Він зауважив, що на вулиці холодно, а в нього на студії є якісь речі, казав щось типу: «Ну, що ти так одягнена, потім захворієш, воно тобі треба». Я віднікувалась, а він такий: «Та шо ти, лапа, розслабся, знайдеш щось собі вдягнути». Це його улюблене звертання було – «лапа». І ми поїхали до нього в студію, як виявилося потім, це була звичайна квартира.

Коли ми прийшли, я одразу поставила телефон на зарядку, відігрівалася, бо мені справді було холодно. Потім він запропонував поїсти, в нього була гречка, здається, з якимось салатом чи щось таке. Ми почали їсти, чекали, поки телефон зарядиться.

Потім ми почали спілкуватися про світлини, про життя, і в якийсь момент він дістав пляшку горілки і спитав мене: «Що ти робиш, коли ти нап’єшся?». Я спочатку не зрозуміла, а потім він пояснив детальніше: «Ти агресивна? Чи плачеш?». Я відповіла, що агресивною не була жодного разу і що в мене високий поріг алкогольного сп’яніння, і що я стаю весела – можу танцювати чи співати, люблю розмовляти про філософію, культуру, психологію, життя і так далі. Він сказав, що це мило і порівняв мене з колишньою дружиною, наче вона ставала навпаки агресивною.

Потім він запропонував випити. Я подумала, чого б і ні? Він був підтримуючим. І мені, людині, яка переїхала на нове місце, якій не вистачає підтримки, він дуже гарно вселяв впевненість і розслабленість. Тому мені було комфортно і спокійно, бо він завжди класно маневрував фразами, типу, що я особлива, казав щось таке: «Всі інші дівчата, малесенькі такі пісюшки, котрі ще не знають, що таке секс, що таке мистецтво». Мене чомусь ці фрази тоді не бентежили.

Він робив мені компліменти, казав, що йому подобається зі мною спілкуватися про все. Ми багато пили. І він почав піднімати тему моєї орієнтації, та я розповіла, що я гомосексуальна жінка. І він почав переконувати, що, може, я бісексуальна, що він любить бісексуальних жінок, розповідав свої інтимні моменти, історії свого пубертату, дитинства і юнацтва. Казав мені: «Ти зваблива, тебе хочуть чоловіки» і все в такому дусі.

У певний момент я почала цю горілку десь відливати, щоб не пити більше, тому що розуміла, що мені погано. Ми далі розмовляли про різні речі. Можливо, він був настільки самотній, що намагався у студентки дізнатись, що подобається жінкам в сексуальному плані. Я ще тоді думала, що я все контролюю, веду себе як жінка з досвідом, як він говорив, що мало хто з жінок 40+ має такі дорослі думки, як у мене.

Але потім щось пішло не так, коли мені подзвонила моя одногрупниця, з якою я жила: вона переживала і не розуміла, що я роблю в квартирі викладача. Я подивилась, що була вже десь 9 чи 10 година вечора, а я не знала де я, не знала Києва. І моя товаришка сказала, що скоро закривається метро, мовляв, біжи звідти. Я сказала Галицькому, що мені каже одногрупниця, що їй треба допомога, коротше, щось брехала, аби дати зрозуміти, що мені треба йти. І він почав казати недоречні сексуальні жарти: «Та хай почекає, Господи, ніч без тебе переживе».

Потім я сказала, що справді подрузі потрібна була у чомусь допомога. А він попросив мене переказати їй, що я повернусь завтра. «Куди ти зараз поїдеш? До метро далеко, автобуси не ходять». Так він відмовив мене поїхати. Потім я собі подумала: «Ну окей, а що ми будемо робити?». Він запропонував залишитись в нього, показати ще свої світлини.

Ми продовжували пити і спілкуватися на сексуальні, відкриті теми і потім він запропонував фотосесію. Сказав: «В мене є ідея. Ти будеш а-ля Діва Марія, така цнотлива, перший архетип жінки». А я вже сп’яніла, тому вирішила, що це цікаво і погодилась.

Він запропонував роздягнутися повністю, тобто без трусів, без нічого, і йти в зал. Я спочатку не була впевнена, думаю, ні, ми ж п’яні… Але він казав, що це робота, що в будь-яких випадках я повинна бути на висоті, у готовності. І я погодилась.

Тож на мені був тільки червоний плед, бо було прохолодно. І він казав мені: «Ну, давай, працюй, покажи мені пристрасть, покажи мені спокуту». І в принципі, мені було ок, я відчувала себе комфортно. Єдине, що мені не подобалось, було уявляти, що це було на телефон знято, і що це був викладач… Але я намагалася вимкнути ці думки.

Потім він взяв якусь книжку, знайшов картини Діви Марії і сказав сісти на неї вульвою. Я це зробила. Потім він попросив мене помастурбувати на камеру. Тоді вже мені стало лячно, дискомфортно. Але я послухалась і почала це робити. Я гарно імітувала задоволення, стогони, але я не змогла стимулювати свою вологість. І він тоді просто взяв свої пальці, облизав їх, і просто провів ними по вульві.

Я начебто пропрацювала все це з психотерапевтом, але досі гидко згадувати ці моменти, саме на фізичному рівні.

Ця фотосесія тривала до 3-4 ранку. Я весь час себе заспокоювала, що рано чи пізно це закінчиться.

Коли це завершилось, він запропонував піти в душ. Я відмовилась, бо я не знала, що там буде. Я дуже губилася, що втрачаю контроль над ситуацією. І оця ілюзія певності трохи руйнується і починається сильне серцебиття і думаєш – просто треба дочекатися ранку.

Він пішов в душ і повернувся в самих трусах.. Я лягла на диван, прикинулася, начебто сплю. І він сказав щось типу: «Хочу розслабитися, ти не проти? Ти хочеш розслабитися зі мною?». І він запропонував, щоб ми помастурбували. Я відмовилась робити це йому. Тож він запропонував, щоб кожен сам собі це зробив. У процесі він попросив мене доторкнутись до його члена. Я послухалась. І на цьому все.

Потім зранку він стер усі фотографії, які зробив вночі. А коли я зібралася, він мені дав теплі речі і подарував величезне ділдо. Я віджартувалась, бо така у мене захисна реакція, взяла це ділдо і пішла геть.

Я жила з одногрупницею і з подругою, і я їм розповіла, що трапилось. Одногрупниця звинуватила мене, що я сама винна, бо могла це зупинити. І я їй повірила. А от моя подруга була більш агресивна, радикальна. Вона говорила, що я ні в чому не винна, що це все не окей. Вона дуже була занепокоєна. Вона взяла це ділдо як доказ і сказала, що ми підемо в деканат, кинемо їм це в обличчя, і скажемо, щоб Галицький пішов геть. І в мене тоді була істерика, тому що я не хотіла втрачати своє місце, я тільки осіла, тільки приїхала, я ще навіть не оговталася, а тут таке. Я не хотіла втрачати шанс вчитися там, і мені подобалось кіномистецтво, це мій перший мистецький виш, і я дуже-дуже злякалася.

Тож я попросила свою подругу, щоб вона зупинилась, і мені вдалося її відмовити. Але наразі я розумію, що треба цю інформацію відкривати, щоб запобігти випадкам з іншими дівчатами. Тому що це все дуже лячно.

В силу віку і відсутності досвіду на той момент я не розуміла, що до чого. Я досі до кінця не розумію Галицького. Його неоднозначну поведінку я завжди намагалась списати на ексцентричність. Ти не менш, поруч з ним відчувала якийсь загадковість, не розуміючи, що він від мене хоче.

То він розпитує про секс, про партнерів і паралельно розказує про свої «пригоди». Це було один раз, але я не розумію досі, навіщо я все це вислуховувала. Звісно, він спитав, чи я достатньо доросла, щоб говорити на такі теми і мені спочатку здалося, що в цьому нема нічого такого (типу, ми всі дорослі люди, цензури як під час совка на такі теми немає). Але з часом я зрозуміла, що це непрофесійно. Але, на щастя, він зі мною нічого не робив.

Наше спілкування було незрозумілим. Цей досвід я сприймаю як загартування для мозку і психіки. З одного боку, ніхто мене насильно не розпитував, я сама йому давала відповіді. Але! Зараз я вважаю, що подібні теми педагог не має піднімати з етичної точки зору. Перший курс – це ще діти, які не зовсім розуміють свої дії. Я не скидаю на нього усю відповідальність, адже тоді вважала себе достатньо дорослою. Але на той момент відчувала певну маніпуляцію, яка зі мною спрацювала.

Це був десь 2001 чи 2002 рік, мені було 17 років. Я тоді навчалася в училищі мистецтв. Ми робили виставу, і в цій виставі ролі дорослих грали актори театру, а дітей, школярів грали студенти училища. І я грала в цьому проекті головну роль. Після цієї вистави мій тодішній вчитель розповів мені, що мене хоче підготувати до вступу в університет директор чернівецького театру Юрій Марчак. Таким чином було домовлено, що я в якийсь день прийду, і він допоможе готуватися.

Коли я прийшла, я розказала про себе, начебто було все нормально. Він дуже милий, дружній, такий голос в нього поставлений, все чудово. І я запитала, скільки це буде коштувати, а він сказав, що я дуже талановита і мені не треба оплачувати. Мої батьки потім неодноразово йому дзвонили, і він завжди казав, що не потребує ніяких грошей.

Ну і власне, все було гаразд під час навчання, єдине, що незручно – це поцілунки на початку і в кінці заняття. Також коли хтось заважав, він закривав на ключ двері. Під час занять він пив коньяк і пропонував мені.

Ну, здавалося, що це мабуть, нормально, просто людина дуже рада тебе бачити, але якось немає меж, кордонів. І мені здавалося, що я невдячна, бо я відчуваю якийсь сором до цього.

Але от одного разу він призначив заняття досить пізно, відпустив вахтера та замкнув в театрі всередині. Ми були в театрі удвох. Пам’ятаю, що інтуїтивно я відчула щось недобре, але переконала себе, що це ж мій вчитель, я йому довіряю на 100%. І він сказав, що цього разу ми підемо не в кабінет, а в хореографічну залу. І ми піднялися туди, там було багато дзеркал.

І ось там це сталося. Він просто накинувся, схопив мене, підняв над землею, роздягав, цілував. У мене було відчуття, що мене ґвалтують. І це уже не можна було трактувати якось двозначно – це було дуже конкретно. Ось там я вже кричала, але почути ніхто не міг, бо ми були удвох. І я намагалася вирватися, що було дуже складно, бо він високого зросту, близько двох метрів. Зрештою, я так сильно видиралась, що він мене відпустив.

Далі він сказав мені: «Іди на сцену». І я уже не пам’ятаю, чи він мене туди приніс, чи я сама туди пішла, але я опинилась на сцені. І я слухала його монолог, він вміє це робити проникливо; це була по суті невелика вистава для мене. Він мені розказав, що так має бути, це нормально, це така професія і щоб я розуміла, що саме так і буде зі мною надалі. Тобто по суті він перевернув усе, що відбувалося, так, наче це був урок, і він показав мені, що зі мною буде далі у професії. І він себе начебто повів шляхетно, він же не зґвалтував мене!

Після цього я перестала туди приходити. Я просто декілька тижнів була одна вдома, весь час плакала і не знала, як мені жити далі, бо мені здавалося, що все моє життя скінчилося. Він дзвонив мені на стаціонарний телефон, я чула його голос, який не сплутати – він дуже поставлений – оксамитовий, глибокий голос. Я просто кидала слухавку, щоб не розмовляти з ним.

Пізніше, коли я поїхала вступати в театральний університет у Київ, я побачила його там. Тоді, звичайно, в мене був повний шок. Я тремтіла. Він привітався, побажав мені гарного вступу. Як наче нічого і не було. Він приїхав з дівчинкою, яку він привів на вступ. І так склалось, що я вступила, а ця дівчинка – ні.

Далі, коли вже я провчилася чотири роки і ми вже грали вистави, одного разу я побачила, що він знову приїхав в університет. Я втекла в туалет і просила своїх однокурсниць подивитися, чому він тут. Не хотіла з ним стикатися. А дівчата сказали, що він приїхав говорити з нашим деканом, щоб мене розподілили у чернівецький театр після випуску.

Я тоді дуже злякалася, що це все так і відбудеться. Потім мене спитали, чи я хочу, аби мене відправили у Чернівці. І я просто дуже і дуже попросила, щоб цього не робили. Не пояснила, чому, але попросила, щоб мені дали вибір, і мені його дали.

Через багато років, коли я працювала в театрі, ми планували привезти виставу на фестиваль у Чернівці. І я тоді заради цієї вистави пішла в театр на розмову з директором. І тоді, коли я зайшла в кабінет, він встав і знову намагався підійти і поцілувати, наче нічого не було. Я відхилилася, дуже жорстко і однозначно показала йому, що так не буде і не може бути. Тоді він запитав, як справи і я розказала: «Ви знаєте, ваша система не працює, і я ніколи не добивалася нічого таким чином, як ви мені показували. І може бути по-іншому». І він відповів «Ну, я тебе вітаю». Але врешті-решт нашу виставу тоді не взяли на фестиваль.

Отже, мені 16 років, 11 клас. Я вже вирішила вступати на актрису у Карпенка-Карого, і на заняттях з вокалу мені порекомендували готуватися до вступу у директора Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської. Він ще й був одногрупником майстра, до якого я вступала, тому я раділа і думала, що він готуватиме мене в правильному напрямку.

Ми з мамою прийшли на першу зустріч. Він розказав коротко, як це має відбуватися: заняття два рази на тиждень. Здається, я орієнтовно з жовтня почала займатися. Перший місяць нічого такого особливого не було. Були якісь такі жарти вульгарні, але це все.

Потім почалось так, що кожна зустріч і прощання – це були дуже міцні обійми і поцілунки. Було таке, що язик був в мене в роті вже настільки, що жодні вивертання не допомагали. У слині були і вуха, і щоки. Це могло доходити до того, що просто руками могли залізти тобі в штани під нижню білизну і торкатися твоїх геніталій, і так само грудей. Я кожного вечора приходила додому, йшла в душ і намагалася просто все повідтирати, всі ці місця, де він мене торкався.

І як про це розказати батькам? Як ти це поясниш? Як ти поясниш, що таке відбувається в тебе на заняттях? І ти все одно продовжуєш ходити, бо розумієш, що тобі треба вступити в Карпенка-Карого. Не таким чином, звісно; але в тебе немає нікого знайомих, які вчилися там або якось дотичні до сфери. І тому кожен такий момент ти намагаєшся пережити, типу це скоро закінчиться, все буде нормально. Бо коли ти йому навіть говориш, що не треба це робити, тебе просто не чують.

Я завжди одягалася в джинси, кофти. Та навіть, якби я була в шортах, мені 16! Маніпулювати тим, що це така професія, що треба в програмі, яку я розповідатиму на вступі, відігравати якраз оці емоції, на які він мене виводив, то в мене є величезне запитання! Хіба Толкін у «Володарі перснів» чи Ліна Костенко у віршах мають на увазі таке? Найстрашніше, що в такому віці ти хапаєшся за всі шанси, що в тебе немає вибору, що тобі треба вступити в того Карпенка всіма силами, а у підсумку його одногрупник тебе не бере.

Ти завжди відчуваєш себе винною, що це ти робила щось не так, через цю вину і не можеш нікому розповісти.

Жовтень-листопад 2020 року, мені 16 років і я планую вступати в КНУТКіТ. Ми з мамою активно шукаємо викладача для підготовки вступної програми.

В той час я займалась у театральній дитячій студії при Чернівецьому театрі і одна з викладачок порадила нам цю особу. І тільки уявіть дівчинку, яка мріє стати актрисою, коли їй кажуть, що вона може займатись в самого директора!

Заняття в театральній студії при театрі були чудові, як і наші викладачі-актори, досі безмежно вдячна їм за любов та професіоналізм. Ця історія не має ніякого відношення до Чернівецького театру ім. О. Кобилянської.

Отже, наші приватні заняття з Юрієм Марчаком починались з міцних (не дружніх) обіймів та поцілунків з язиком, і закінчувались так само. Іноді «прощання» займало 5-10 хвилин.

Я не виявляла прихильності чи взаємності, це було примусово, і як би я не намагалась вирватись чи відштовхнути, я фізично не могла, адже це людина зростом під два метри, віком 60+. Уявіть, як він пхає вам в рот, щоки, вуха свій старий зморщений язик. Вибачте за подробиці, але потрібно, щоб ви повністю усвідомлювали всю ситуацію.

Він спокійно міг засунути свої руки мені в труси або ліфчик під час того, як я розповідаю байку, вірш чи прозу. І на мої запитання: «Нащо ви це робите?» була відповідь: «Ти ж майбутня актриса, яка має бути пристосована до всіх обставин, тому розповідай так!». Це продовжувалось майже на кожному занятті.

Весна, 2021 рік, час творчих консультацій у Києві. Він запевняє мою маму, що буде дуже доречно, якщо я поїду разом з ним, адже в той час в нього буде ділова зустріч і він заодно познайомить мене з викладачами в Карпенка-Карого. Він сказав, що в нього є знайомий і він допоможе з житлом на два дні.

По приїзду до Києва ми селимось в кімнатку, яку надає один з київських театрів. На моє запитання, де я буду спати, він вказує на два односпальних ліжка, які складені в одне двоспальне в одному номері. Щоб описати мій жах в той момент, слів не знайдеться. Але як тільки він іде на зустріч, я починаю розсувати ліжка, щоб ми хоча б спали окремо.

Ввечері з його приходом лунає питання: «А що ж ти розсунула ліжка, хочеш спати окремо?». «Так», – відповідаю.

А коли я повернулась з душу, бачу зсунуті ліжка і його зверху. Я сідаю з самого краєчку ліжка, а він вказує лягати, щоб ми подивились якийсь фільм. Я користуюсь можливістю і вмикаю перший фільм на ютубі, який мені приходить в голову, щоб відвернути його увагу від мене. Він підсувається і ставить свої лапи мені на внутрішню частину стегна і, на щастя, засинає. Я не спала до ранку, бо мене трусило від страху, але мені вдалось його хоча б трішки відсунути від себе.

На наступний день після мого прослуховування він таки познайомив мене з різними викладачами і напився з ними так, що мені довелось вмовляти провідницю впустити його в потяг. Тільки уявіть, 16-річна дівчинка просить впустити в потяг свого пʼянющого 60-річного викладача. І звичайно ж, на деяких приватних заняттях він теж був пʼяний і ще більш розкутий. Це найяскравіші випадки, які я змогла згадати, але їх було чимало.

Зараз ви, напевне, думаєте, навіщо ти продовжувала займатись в нього? Навіщо їхала з ним в Київ? Чому дозволяла йому тебе торкатись? Ось вам відповідь – страх, і звичайно, маніпуляції з його боку, що «Для актриси це нормально. Всі так роблять і ти маєш бути готова. Я роблю це ж для твого блага…».

А звідки замріяній дівчинці, яка ще в школі вчиться, знати, що так не має бути? Ніяк… Це з часом стає нормою і ти звикаєш до цього, виправдовуючи це своєю мрією.

Я таки не вступила, і все було марно, всі страждання. Я була розбита, розчарована і зламана через цю особу, якій все зійшло з рук.

На щастя, мені вдалось вступити до Івано-Франківська в інститут мистецтв, де я таки зрозуміла, що так не має бути, і навчання там було неймовірним, де я отримала і можливості, і чудових людей, і знання.

Час минав, я вже не кожного дня про це думала, і мені не щоночі снились жахіття. І я зрозуміла, що я залишилась наодинці без будь-яких доказів. На жаль, я не зможу про це забути, і ця історія залишиться зі мною на все життя.

Антицелюлітні масажі робились студенткам в окремих аудиторіях (бо ж у актрис не повинно бути целюліту, а він ще й був експертом-масажистом, і не тільки). Я на ті масажі не потрапила, але от мої однокурсниці були. І ніхто не розумів, що якщо 60+ років, вибачте, дід торкається твоїх ніг і вище – це не ок.

Звернення до студенток «проститутки», «бляді». Я особисто була «бляддю», перепрошую, точна цитата «как блядь» – і це за фото в інстаграм чи за зйомки після другого курсу навчання, та не важливо за що.

Розповіді, хто з ким повинен зустрічатися і спати. І сексуальні домагання. Я сама особисто слухала лекцію про те, шо я дуже розумна акторка, і тільки енергетично сильний чоловік може бути моїм сексуальним партнером. І за статусом він теж повинен бути не просто актором якимось там. Не знаю, що то було, і кого він мав на увазі… Я сказала йому, що в мене секс – це тільки про велике кохання; більше таких розмов він зі мною не проводив, але після того я стала жертвою його далеко неетичних висловлювань і як студентка, і як акторка.

Це було в 2016 році, спочатку я приїхала на консультацію, потім почалось вже навчання. І це було дуже дивно з самого початку. Почалось просто з того, що нам сказали, що це дуже тяжка праця, що ми ніколи нікому не будемо потрібні і тому треба збирати свою силу і волю в кулак.

Перший дзвіночок був на першому курсі. У нас була посвята, як у кожного першого курсу, і нам поставили якийсь дуже дивний номер-танець. Жодні наші ідеї уже тоді не сприймались. І був такий момент, що грала якась музика і треба було вступити в такт, а мені не вийшло. То мені Балабан каже щось таке: «Ну, я розумію, що бути тупою – це нормально. Це просто акторська професія, ти можеш бути тупою». І всі одразу засміялись з цього, як з жарту. І я теж подумала, що, напевно, це дуже класно.

А потім нас з подружкою запросили взяти участь в іншому номері. Треба було виступати в легінсах і в масках на обличчі. І коли Балабан дізнався, що ми танцювали на посвяті ще за когось, він почав кричати: «Ви всі бляді», «Ви всі проститутки», що, мовляв, в легінсах ніхто не виступає і справжні акторки не можуть так робити. «Ви для мене перестали існувати, ви ніхто на цьому курсі». І десь тиждень після цього з нами ніхто не говорив, нас ігнорували. І потім, через певний час, коли йому ставало окей, він приймав рішення, що він зараз може вже нас вибачити.

У нас були пізні репетиції шість днів на тиждень. Тобто ми сиділи в одній аудиторії, нам казали, що загальна освіта нам не потрібна, нам немає сенсу ні з ким спілкуватися, тільки думати про роль.

В мене була ситуація, що на першому курсі була репетиція, і я просто захотіла вийти в туалет, я вже не могла терпіти. Коли я повернулась, всі дивилися на мене. І знову цей шквал від Балабана, що «ти кончена проститутка, дура», «да за Станіславського тебе вже взагалі вигнали б». Після цього я навчилась терпіти по чотири години.

Була ще ситуація, коли ми ставили виставу і він каже до дівчат: «Зараз ви всі знімаєте верх і танцюєте з вашим партнером». Ми стоїмо спинами до глядача, але до партнерів, до всіх акторів на сцені ми до половини голі. І це не було зроблено для чогось, з якоюсь театральною метою. Ніхто не питав нас, чи нам комфортно і не пояснював, яка в цьому потреба. Зазвичай, коли ти граєш оголені сцени, тобі пояснюють, навіщо це робиться, а тут нам просто вказували, що робити.

На третьому курсі у нас була репетиція дипломної роботи, в мене була сцена з партнером. І тут Балабан бере текст, щоб казати за мого партнера. І каже: «Зараз ти розвертаєшся». Я розвертаюсь на сцені, у залі сидять глядачі – студенти інших курсів – а він підходить, знімає сам з мене майку, щось проводить по моїй спині рукою. Я стояла і просто чекала, коли це все закінчиться. Потім я розвертаюсь, він каже: «Що, тобі неприємно?» Я кажу: «Так, мені неприємно». Він каже: «Запам’ятай, от саме це ти маєш грати». І тоді здавалось, ніби воно таким і має бути.

Він постійно розповідав нам про акторок, які були всі у нього проститутками, розповідав, з ким він спав. І ти сидиш, слухаєш, тому що просто в тебе немає шансу вийти. Якщо ти вийдеш, тебе познімають з усіх ролей. А ти приїхала на навчання безкоштовно і тобі здається, що якщо ти зараз позбудешся цього навчання, то це кінець.

У мене був хлопець на курсі, і всі це знали. І закінчується якась вистава, Балабану щось не сподобалось, він, дивлячись у бік мого хлопця каже: «А що там в тебе з сексом? Все окей? Він нормальний у ліжку? Бо щось ти така лінива, мені здається, що в тебе не все добре з сексом». Це був просто абсурд.

І ти сидиш після цього, і ніхто не може навіть слова йому сказати. Ти так чекаєш, що хтось зараз тебе захистить, а насправді всі бояться так само, як і ти.

Я пам’ятаю, що я йду якось в університет, і в мене просто мрія, щоб він помер. Мені здавалося, що якщо він помре, то в мене буде звичайне життя, як в інших студентів. Розумієте, нам не можна було ні з ким спілкуватись; якщо він бачив, як ти з кимось говориш, він казав щось таке: «Ти не маєш з ним спілкуватись. Ти маєш тільки бути тут і спілкуватись з кимось з цих людей». Тому, коли ти випускаєшся, ти не знаєш, що робити далі. Ти не вмієш ні грати, ні спілкуватися з людьми, в тебе не було жодної комунікації в університеті.

Я дуже хочу, щоб він зрозумів, що це таке, коли ти приїжджаєш молодий, амбіційний, а тебе просто закривають. Я хочу, щоб люди відстоювали свої права. Я хочу, щоб люди могли сказати якомусь діду, який собі надумав, що можна так робити – так не можна, я так не хочу, мені так не подобається. Я хочу, щоб люди насолоджувались своїм навчанням, бо для нас це була просто мука прокинутись і піти на акторську майстерність. Тому що і вокал, і акторська майстерність, і сценічна мова, і сценічний рух – це було просто балабанівські історії про його життя. І не більше того.

Він роздягав на сцені студенток, якщо відмовляєшся – ти не актриса. Якщо починаєш відстоювати своє небажання роздягатись до трусів, тебе просто знімають з ролі та влаштовують публічне приниження з усіма наслідками.

Постійні масажі від нетверезого майстра – при всіх або у закритих аудиторіях, так би мовити те-та-тет. І це все під приводом «Что-то ты зажатая, деточка», або погладшала, або просто для профілактики.

Бридкі та абсолютно незрозумілі сцени з оголенням дівчат – це була норма. Ми знали як виглядають груди кожної однокурсниці. Буквально проти своєї волі.

Дівчата – проститутки, а хлопці будуть рапсом торгувати. Це те, що ми чули неодноразово за день. Вийти в туалет під час репетиції чи розминки – це було неприпустимо. Неважливо, годину чи пʼять ви вже там сидите.

Цькування, булінг, контроль, прямі звинувачення та залякування, розголошення особистої інформації, сталкінг – це була база існування в університеті. Це все, мʼяко кажучи, не ок.

Я навчалася з 2015 по 2017 рік, мені було 17 чи 18 років. Я вчилася в нього, і так сталося, що я почала зніматися в серіалах, почала спілкуватися з іншими акторами, які вже досвідчені, дорослі. Так я почала дізнаватися про нього те, що він не такий хороший. І що, не дивлячись на те, що він себе позиціонував як Бога в майстерні, насправді до нього було не дуже гарне ставлення від інших акторів.

І у розмовах зі студентами я почала трохи нарікати, що ми вчимося з сьомої ранку до десятої вечора. А Сомов нам таке уявлення і пропагував, що ми маємо бути тільки в майстерні, і якщо ти не в майстерні, то ти зрадник.

Через те, що ти постійно в майстерні, всі знають твої обставини в житті. Тобто, що в мене пішов батько з сім’ї, що в мене проблеми з грошима – він все абсолютно про всіх знав. І на це він дуже сильно тиснув, звісно, використовував.

Коли я почала висловлювати свою думку, він почав тиснути на мене. Це було перед показом самостійних робіт: він раптово вирішив зробити допрем’єрний показ тільки для нього. Я грала з його улюбленим актором. І протягом всієї репетиції він доводив мене до сліз, казав «Ты ходишь по сцене как проститутка, такая же, как твоя мама», «Не удивительно, что ваш папа ушел с семьи». Я була в сльозах.

Він кілька разів поспіль озвучував мені інтонацію, в якій я мала повторити певну фразу. Я цю інтонацію не відтворювала, я не відчувала, що він хоче, чому я маю так робити. Три рази це відбулося, після чого він вийшов до мене на сцену і дав мені ляпас. Це було дуже несподівано, на той момент в залі ще були глядачі, були студенти з інших курсів.

Потім, коли я вже пішла з курсу, Сомов казав всім, що цього не було. Мовляв, вірте мені, а не своїм очам. Насправді один хлопець, свідок, готовий підтвердити цю історію вже сьогодні.

Після того, як він мене вдарив, ще десь годину відбувалася репетиція. І я відіграла все, що мала. Після цього були інші виступи. І ти маєш дочекатися завершення усього, потім в нас мав бути збір всього курсу, де нам кажуть про помилки. Натомість я зробила найгірше, що я могла зробити для Сомова. Я пішла і не дочекалася цього збору. Мені зателефонувала староста і сказала: «Сомов, питає, де ти». Я сказала: «Я пішла заробляти гроші разом зі своєю мамою, як він сказав».

На наступний день була прем’єра, він перед нею зібрав мене з двома людьми, з якими я грала уривок. Я десь дві години поспіль слухала, яка я погана, що мене боїться курс, що я не маю грати взагалі. Я чітко розуміла, що мене завалять на прем’єрі, що і сталося. Після прем’єри нас всіх зібрали, сказали моїм однокурсникам, що «Ми дуже вам співчуваємо, що вам прийшлося грати з цією людиною», тобто зі мною. Мене зняли з усіх ролей, замінили дублями. Потім я покинула навчання в нього.

Коли ми потрапили до університету, нас зібрав майстер, і перше що він нам сказав: «Как же я вас всех ненавижу». Тоді я посміялась і подумала, що це такий жарт. Але я навіть не могла уявити, яке пекло мене буде чекати три роки навчання. Чим більше він нас дізнавався, тим більше собі дозволяв. «Вы уроды», «Вы курс говна», «Профнепригодная блядь», «Вы охуели» – ми чули постійно. Але, коли ти маленька дівчинка, ти думаєш, що це він просто злий зараз, але потім буде все добре. Не буде.

Методи навчання Сомова: ставиться уривок з пʼєси, і у дівчинки не виходить зіграти здивування, як хоче того майстер, його крики не діють, а пояснювати він навіть не намагався. Він встає зі свого крісла, йде до дівчинки й каже: «Вот сейчас я буду твой партнер, и ты должна повернуться ко мне головой и показать удивление». Вони почали грати сценку, і ось прийшов момент повороту голови. І Лев Миколайович Сомов з усім його талантом та віддачею плює дівчинці в обличчя. Час зупиняється. У дівчинки шок і тут слова: «Вот именно такое мне нужно было удивление». Слова про те, що нас не чути, завжди підкріплювались «Кричи сука, у тебя вагина, а не губы», «Я слышком долго с вами разговариваю, пошли вон», «У меня нет волшебной таблетки, чтобы вы нормально играли».

До цього всього в нас постійно летіли пляшки з водою, та для того, щоб ми йому доводили, що ми хороші та любимо його, ми виконували його забаганки – купити цигарки, забрати те, помити там, знайти щось дуже швидко, купити йому зефір. Або поки він не викурить цигарку, мовчки та зло дивлячись на нас, а потім не скаже «Вы охуевшие» – ми не почнемо роботу.

Ніяких стосунків на курсі. Якщо Сомов дізнається, що у когось стосунки, а особливо між одногрупниками, то, повірте, ти автоматично ставав його ворогом. А ворогів заведено знищувати, що він і робив. Я бачила ситуації, коли він дізнався, що його «улюбленці», дівчинка та хлопчик, зустрічаються. Він покарав їх найстрашнішим, що може бути для студента: він їх ігнорував і не випускав на сцену місяцями, не дивився на них. Але, звичайно, перед цим він кричав і особливо на дівчину, ніби вона така спокусниця і це вона винна: «Вы только трахаться хотите, твари вы».

Особисто мені він казав, коли дізнався що мій колишній хлопець з театру Франка: «Мироненко, ты должна ложиться не перед франковскими кобелями, а только перед моими ногами», «Звезду поймала, пошла вон». Мою найкращу подругу він принижував словами, як тільки міг, теж за те, що вона зустрічається з одногрупником «Бабы тупые, а прийти к вам домой – вы все засранки».

Зовнішній вигляд – це найболючіша для мене тема, бо саме на цьому Сомов мене зруйнував. Спочатку він просто казав мені, що якщо не схудну, то буду грати мамок та колгоспних працівників. А потім він перестав називати мене на ім’я і сказав: «Пока ты не похудеешь, я буду называть тебя толстая жопа или толстожопик», так і сталося. І кожного разу, коли я провинилась, він наголошував, що я товста та професійно непридатна. І ось тоді мене зламали, я зовсім перестала їсти, я тільки багато читала та виснажувала себе тренуваннями.

Для швидкого результату і щоб він побачив, що я стараюсь, що я худа, я пила різні види ліків, щоб схуднути, а всю їжу, яку мені передавали батьки, я віддавала. Коли у мене були зриви і я їла, то тоді я швидко бігла до вбиральні, зав’язувала волосся і викликала блювання.

Коли я схудла, тільки тоді він почав називати моє імʼя та хвалити мене, посилати до мене дівчат, щоб і вони дізнались, як так класно схуднути, а я дивилась на них і казала: «Тобі це не треба, будь ласка, не роби так, як я». Коли я досягла критичної ваги, він сказав мені: «Мироненко, а когда ты не будешь на диете?» і я сказала йому: «Коли ви скажете досить».

Я прийшла на курс сценічного мистецтва до Сомова Лева Миколайовича, який тоді викладав у Київському міжнародному університеті. Викладалося у нас все російською, і спілкування також було російською.

А тепер уявіть, будь ласка, ви студент-актор, якому 16-17 років, ви щойно закінчили школу і це ваш перший досвід в університеті, по суті ви ще дитина з дуже нестабільною і не до кінця сформованою психікою. Ваш майстер курсу, який представляється вам народним артистом України, на якого ви дивитесь із захватом, може дозволити собі подібні фрази: «Вы не люди, вы твари», «У мужчин на один орган больше и это не тот, о котором вы подумали», «Ты говно, а не актриса», «Еще раз мне в глаза посмотришь – покажу письку», «У вас на курсе не 26 девочек, а просто 52 сиськи».

Вважаєте це абсурдом? Не може такого говорити викладач університету своїм студентам? Але насправді усе це лише квіточки. Як колишня його студентка, можу з упевненістю сказати, що такі фрази і така манера спілкування – це було абсолютною нормою. Такою ж нормою було, що на репетиції у тебе могла прилетіти, наприклад, запальничка, тобі могли зарядити ляпаса, якщо раптом ти не туди став, зробив не ту мізансцену, сказав не те слово або з якоїсь неправильною інтонацією говориш текст.

Я був на третьому курсі, це був 2011 рік. Спочатку все було дуже добре на прослуховуваннях, а потім один раз йому щось не сподобалось і він міг кардинально поміняти ставлення до тебе. Хоча у нього були студенти, до яких він нормально ставився без цих стрибків.

Якось ми робили завдання курсом, і хтось подав ідею, що буде його, Висоцького, копіювати. І це був тоді великий скандал, він образився. Він пішов, навіть це заняття не продовжувалось. І тоді вже прийшли до нас інші викладачі і почали нас повчати такою виховною бесідою, щоб ми більше такого не робили, не можна викладачів копіювати, зображати.

Був у нього день народження, і ми думаємо, мабуть, треба щось зробити, якусь сценку, привітати. І йому це теж дуже не сподобалося. От взагалі, день народження – це для нього якесь таке було табу.

Якщо ти щось робив не те, він міг тебе ігнорувати. Або навпаки – кричати на тебе. Є різниця між суворістю, строгістю, дисципліною і тиранією. Я після цієї педагогіки від захоплення театром, яке у мене було при вступі, просто перехотів у цьому бути, потрапив в якусь таку пастку. Я думав, що коли я стану хорошим артистом, відомим, то тоді виходить, що я буду популяризувати майстерню Висоцького. А якщо я не стану, то він, виходить, мене зламав. І я от між цими двома такими маяками десь губився.

Він не любив жовтий колір. Не дай Боже, ти прийдеш в чомусь жовтому. І ми не вдягали якісь речі з жовтим кольором. Я пам’ятаю, в мене був жовтий светр, і кожного разу, коли я хотів його одягати, я сумнівався і думав – мені і так стільки прилітає, а тут ще й цей светр.

Чому ми це терпіли? Тому що так працювала система, яка передбачала, що майстер – це такий Бог, який знає як правильно і дасть тобі путівку в життя. І от зараз нас часто питають: «Чого ви не ставали? Чого ви не говорили?». Ну, сьогодні існує альтернатива, у Львові, в Франківську, з’явились акторські курси, можливість зробити кар’єру. А тоді вважалось, що найсильніша, найкраща акторська школа – це Карпенка-Карого. І насправді там є хороші викладачі, які навчають і прививають ще більшу любов до акторства, дають тобі багато щось хорошого.

А буває, що ти потрапляєш на такого тирана, який користується просто цією совдепівською школою, мовляв, вчитель завжди правий. А ти розумієш, що ти залежиш від цієї людини, що коли не завершиш навчання, тебе нікуди не візьмуть.

Він на третьому курсі перевів мене на бюджет. Але я був настільки виснажений, що вже не хотів нічого. Я просто приходив на ті пари, от так, знаєте, щоб відбути. Думав, що треба просто отримати цей диплом.

Насправді коли я вчився там, я не розумів, що щось відбувається не так. Але потім, коли поїхав в Польщу, мене дуже здивувала різниця у підходах до навчання. Одного разу ми на занятті дивилися фільм, і викладачка запитала у нас: «Як вам фільм? Які у вас думки?». І один з одногрупників сказав, що йому не сподобалось. А це був якийсь культовий польський фільм. А викладачка на це сказала: «Це нормально, у вас є своя думка».

І це для мене просто був шок. Щоб ми на майстерні актора сказали, що нам не подобається щось, що хвалить Юрій Пилипович, то це можна було потрапити, м’яко кажучи, в немилість.

Я пам’ятаю навіть, як це проявлялось у різних речах. Він, наприклад, любив футбольний клуб «Динамо», а я щось сказав за «Карпати». Я сказав це напівжартома, але його це поміняло одразу в обличчі. От тому сперечатися про будь-що з ним не можна було. Треба було бути слухняним, усміхненим і ще так постійно усміхатися, там, де тобі, в принципі, не смішно.

Вступали ми, якщо я не помиляюся, в 2007 чи 2008 році.

Дуже складно було передбачити, який саме він буде сьогодні. У нього не було якоїсь типової поведінки. Він міг прийти в дуже хорошому настрої, посміхатися, жартувати, розповідати смішні історії зі свого життя, надихати студентів, а міг, без видимої для нас причини, прийти дуже засмученим, обуреним.

Одного разу був такий випадок, коли він зайшов в аудиторію сумний, з таким пригніченим виразом обличчя, одразу роззирнувся по сторонах і сказав: «Я не можу працювати в такій атмосфері. Поки ви не помиєте плінтуси, я не повернуся». І весь курс драїв плінтуси. При тому, що це було, якщо я не помиляюся, в корпусі на Хрещатику, який і так розвалюється. І там дуже складно досягти ідеальної чистоти в аудиторії.

Ми ніколи не знали, яким він буде сьогодні, в якому настрої. Але якщо подивитися з боку на цю людину, то це підкреслено інтелігентний, шляхетний панич, завжди вдягнений в костюм, в краватку.

На собі особисто я сексуальних домагань не відчувала жодного разу. А так, звісно, я бачила випадки з цими руками на колінах у інших дівчат. Я знаю про те, що комусь з них це було неприємно.

А з приводу саме морального тиску, отут я це відчувала на собі усі п’ять років. Ми дійсно постійно перебували в такому затиску. От це прямо термін з акторської професії – затиск – це те, з чим зазвичай викладачі акторської майстерності намагаються боротися. А ми всі, чим далі вчилися, тим більше цей затиск набували, тому що дійсно ми його дуже сильно боялися.

Я задумалася про те, що б конкретно я хотіла змінити в тій майстерні якби, наприклад, я була художнім керівником курсу, як я могла б убезпечити своїх студентів від того, що відбувалося. І я зрозуміла для себе, що бракувало права голосу у студентів.

Тобто, якщо мене сварять, я можу не знати, за що мене насварили, але я не маю права запитати. А якщо, наприклад, навіть студентка відчуває на собі, що їй неприємні якісь дотики, вона не має права сказати: «Слухайте, я розумію, що, можливо, ви не те мали на увазі, але мені це неприємно».

Час від часу Юрій Пилипович обирав собі улюблену студентку на день репетицій і садовив поруч із собою правобіч. Мовляв, «подивимось, що вони нам зіграють», говорячи про студентів, що підготували уривки до показу або етюди. І під час показу чи при обговоренні траплялися викиди енергії, емоційні сплески, які супроводжувались покладанням рук на колінця дівчини або міцних обіймів. Явно дівчина в той момент проявляла невдоволення, але відверто сказати про це не могла. Він же її за дупцю не мацнув і фото не запропонував скинути.

Якщо це педагогічний підхід до студенток, виправіть мене! Але цьомкання і жмакання при обіймах – це переходить межі. Це брудно і огидно, але що ми могли сказати майстру курсу… «Не обіймайте дівчину»!? Наче ж немає приводу для бійки, але таки є, і тоді був. Потім у приватних розмовах дівчата зізнавалися, що це було огидно, бридко та управи на це не могли знайти.

До речі, пригадую випадок, коли при всіх Юрій Пилипович примушував студента завчити правильний порядок слів у відповіді на питання білету до іспиту: «На думку Станіславського існує…» – цю репліку студент повторював кілька разів, бо тиск викладача затьмарював думки і студент не міг запам’ятати цей «правильний порядок слів».

Раніше, під час мого навчання в університеті, на кастингах неофіційно казали: «аби не з Поплавського». А тепер, так само неофіційно, кажуть: «аби не з Карпухи».

Можливо, я чогось не розумію, і не мені складати план навчання студентів, але такого «ввічливого, вихованого дідуся» варто не просто відправити у відставку, а й покарати за зламані долі та навіки пророслий у людських серцях страх. Страх бути вигнаним з курсу, страх недогодити майстру, страх сидіти поруч з майстром на парі, страх виходити на сцену.

Парадокс! Ті, хто були вигнані з курсу, пішли розвиватися далі і стали щасливіші та успішніші за тих, хто лишився.

Звісно, є люди, що боготворять Юрія Пилиповича і зараз, мовляв, він дає потужну базу, відкриває вікно в театральний та кіно світ. Але з тими комплексами, що я набрав від свого майстра, та страхами, що мої однокурсники отримали в дар як бонуси до майстерності… краще б піти на курси, де би стисліше подавали інформацію без травматичного досвіду. Деякі студенти кілька років після випуску пропрацьовували свої травми! Та не всі приходять до психолога, дехто назавжди залишає ці «шрами» на собі.

На другому курсі ми поїхали у відрядження, де ми мали щодня їздити з програмою по Донецькій і Луганській області. Це був 2016 чи 2017 рік. І коли ми вирушили, Юрій Пилипович підкликає мене, щоб я сиділа поруч у цій маршрутці, поки ми їдемо на місце призначення. На нас лежали реквізит, костюми. В якийсь момент я відчуваю, що знову починається ця рука на коліні, і вона починає підійматися. Ця рука підіймалася вище і вище, і я зрозуміла, що, напевно, він хоче доторкнутися до моїх геніталій. Я встигла в той момент цю руку скинути.

Ми приїхали у місце призначення – він вийшов ніби нічого й не було. Це була військова частина, довкола ліс. Я дивлюсь у той ліс, і в той момент я дійсно навіть думала, що єдиний вихід після такого – це піти і повіситись. У мене зламався світ, мені було 17 років, це мій майстер, він мені як батько, це було щось святе. Це дуже мене підломило. Я не знала, що робити і кому про це сказати.

Пізніше, коли ми вертались потягом, я пам’ятаю, він мене завів в тамбур, щоб всі проходили повз, а він стояв зі мною. І почав розмову: «А які в нас з тобою стосунки?». Я кажу: «Юрій Пилипович, я нас вас дивлюсь як на батька, дідуся. Ви для мене людина старшого віку, ви для мене майстер». А він відповів: «А ти впевнена? А ти подумай».

Ми поверталися у Київ і була зупинка в моєму місті Харкові о 5:00 ранку. Мої рідні тоді приїхали мене ненадовго побачити на вокзалі. Я пам’ятаю, що всі в потягу спали, а він вийшов, почав тиснути моєму татові руку і казати, яка я талановита акторка, як гарно я виступаю.